Колись жив-був один цар. Усе те, чого його навчили з дитинства й у що він вірив, було для нього безсумнівною істиною. Але сам він був обмеженою і недалекою людиною, хоча багато в чому він був справедливим. У нього було три дочки, і одного разу він покликав їх до себе і сказав їм:
- Усе, чим я володію, належить вам або буде належати вам. Від мене ви отримали життя. Тільки від мене залежить ваше майбутнє, а отже, і ваша доля.
Дві старші доньки, сповнені вдячності й довіри до його слів, тут же з ним погодилися. Але третя дочка, наймолодша, сказала:
- Хоча обов'язок зобов'язує мене коритися тобі, я все ж не можу повірити в те, що моя доля завжди має залежати від твоєї волі.
- Ми перевіримо це,- сказав цар і тут же наказав заточити дівчину в маленьку келію.
У своїй в'язниці царівна провела кілька років, тоді як її слухняні сестри привільно жили і насолоджувалися багатствами, які могли б належати і їй. Ув'язнивши свою дочку, цар сказав сам собі: "Моя дочка нудиться в келії не з власної волі, а з моєї. Це повною мірою доводить для всякого розсудливого розуму, що не від неї, а саме від мене залежить її доля".
Жителі тієї країни, почувши про те, що трапилося з царівною, говорили один одному один одному:
- Усі ми знаємо нашого правителя, і нічого поганого за ним не помічали. Раз він обійшовся так зі своєю власною дочкою, яка є його плоть і кров, значить, вона сказала або зробила щось дуже погане.
Вони щиро думали так, бо не досягли того рівня, щоб обговорювати домагання царя на абсолютну правоту завжди і в усьому. Час від часу цар відвідував свою дочку. Він заставав її з кожним разом дедалі більш ослаблою і виснаженою. Але ніщо не могло зломити її. Нарешті цар втратив терпіння.
- Твій наполегливий непослух,- сказав він їй одного разу,- може тільки роздратувати мене ще більше і, можливо, послабить мій авторитет; я можу вбити тебе, але в мене добре серце; тому я вирішив тебе вигнати за межі мого царства в дику пустелю, де живуть тільки звірі й такі ж божевільні, як ти, які не змогли ужитися в нашому розумному суспільстві. Там ти швидко зрозумієш, чи можеш ти існувати без своєї сім'ї, і якщо зможеш, то чи віддаси перевагу цьому способу життя нашому.
Його указ був тут же виконаний, і царівну прогнали за межі царства. І ось вона опинилася на волі: в дикій місцевості, в обстановці, нітрохи не схожій на ту, до якої вона звикла з дитинства. Однак незабаром вона зрозуміла, що печера може стати домом, горіхи і фрукти, зірвані з дерева, так само смачні, як подані на золотих тарілках, що тепло виходить від сонця. Ця місцевість мала свій власний клімат і жила своїм життям. Поступово дівчина пристосувалася до нових умов: воду вона брала зі струмка, на землі відшукувала овочі, а вогонь добувала з тліючого дерева.
"Тут,- сказала вона собі одного разу,- всі елементи життя гармоніюють один з одним, складають завершеність, яка ні цілком, ні зокрема не підвладна волі мого батька-царя".
І ось одного разу заблукалий мандрівник, який виявився багатим і заповзятливим людиною, зустрівся з царівною. Він полюбив її, відвіз у свою країну, і там вони одружилися. Через деякий час вони знову повернулися в ту дику місцевість і побудували там величезне процвітаюче місто, що втілило повною мірою їхню мудрість, винахідливість і віру. "Божевільні" та інші вигнанці, що населяли дику пустелю,- багато з тих, кого вважали божевільними, увійшли в повну гармонію з багатостороннім життям цієї місцевості і стали їй корисними. Слава про це місто і його околицях рознеслася по всьому світу. Його могутність і краса затьмарили красу і могутність царства, яким правив батько царівни. За бажанням усіх жителів царівна та її чоловік стали правителями цього нового, ідеального царства.
Зрештою старий цар вирішив відвідати загадкове й чудове місто, що виникло в пустелі й населене, як він чув, тими, кого він і йому подібні зневажали. Отже, він прибув у місто. Низько схилившись у поклоні, цар наблизився до підніжжя трону, на якому сиділо молоде подружжя, і, піднявши очі, щоб побачити тих, чия справедливість, багатство й розуміння перевершили його власні, почув тихий голос своєї дочки:
- Бачиш, батьку, кожна людина має свою долю і можливість обирати.

Примітка Ідріс Шаха.
Султан Саладін, як оповідає суфійський манускрипт, зустрів великого вчителя Ахмада ар-Ріфай, засновника ордена Ріфайа, "дервішів, що завивають", і поставив йому кілька запитань. Цю історію Ріфай розповів Саладіну у відповідь на запитання: "Чому ви переконані, що правила і закон недостатні для збереження щастя і справедливості?" Їхня зустріч відбулася 1174 року. Але ця історія, відома з несуфійських джерел, використовується для того, щоб проілюструвати можливість "іншого стану свідомості" у людини.

Ідріс Шах. Історії дервішів. Переклад на російську мову В. Максимова