Один мандрівний суфійський майстер, перетинаючи високі гори, де ніколи не ступала нога людини, зустрівся з людожером велетенських розмірів.
- Я тебе з'їм,- сказав велетень суфію.
Але суфій на це відповів:
- Чудово, з'їж мене, якщо зможеш, але мушу тебе попередити, що я тебе здолаю, бо я нескінченно могутніший, ніж ти думаєш.
- Нісенітниця, - заревіло чудовисько, - ти всього лише суфійський майстер, занурений у духовні науки. Ти не зможеш здолати мене тому, що я покладаюся на свою грубу силу і я в 30 разів більший за тебе.
- Що ж, давай поміряємося силами,- запропонував суфій,- візьми цей камінь і стисни його так, щоб із нього потекла вода.
З цими словами він простягнув велетню уламок скелі. Велетень щосили здавив камінь, але воду з нього видавити не зміг.
- Це неможливо,- сказав він,- тому що в цьому камені немає води. Спробуй-но сам.
На той час над землею згустилися сутінки, і майстер, скориставшись темрявою, непомітно дістав із кишені яйце і разом із каменем стиснув його в кулаці просто над долонею людожера. Відчувши рідину, що текла на долоню, велетень був здивований: людей часто дивують речі, яким вони не можуть дати пояснення, і до таких речей вони починають ставитися з набагато більшою повагою, ніж того вимагають їхні власні інтереси.
- Я повинен обміркувати це, - сказав велетень, - Ходімо, переночуєш сьогодні в моїй печері.
Велетень привів суфія у величезну печеру, що нагадувала печеру Аладдіна великою кількістю всякого роду речей - усім, що залишилося від незліченної кількості жертв ненажерливого гіганта.
- Лягай біля мене і спи,- сказав людожер,- а вранці ми продовжимо наше змагання.
Потім він ліг і тут же заснув. Відчувши щось недобре, майстер тихо піднявся, спорудив із ганчірок, що валялися на підлозі, подобу сплячої людини, а сам влаштувався віддалік на безпечному місці. Щойно він приліг, людожер прокинувся. Схопивши величезну палицю, з дерево завбільшки, він щосили сім разів ударив по порожньому ложу, за тим знову влігся і заснув. Майстер повернувся на своє ліжко і сонним голосом покликав людожера:
- Гей, людожер! У твоїй печері зручно, але мене щойно сім разів укусив якийсь комар. Ти маєш що-небудь із ним зробити.
Ці слова так вразили й налякали велетня, що він не наважився більше напасти на суфія. Адже якщо людину сім разів ударили з усіх сил дубиною завбільшки з дерево, то вона... Вранці людожер кинув під ноги суфію цілу бичачу шкуру і сказав:
- Принеси води, треба заварити до сніданку чаю.
Замість того щоб взяти шкуру (яку він навряд чи зумів би підняти), майстер попрямував до струмка, що протікав поблизу, і став рити від нього невелику канавку в напрямку печери. Тим часом спрага так здолала людожера, що, не в силах сил більше чекати, він крикнув суфію:
- Чому ти не несеш воду?
- Терпіння, мій друже, я зараз підведу джерельну воду прямо до твоєї печери, щоб тобі не довелося більше тягатися з цією бичачою шкурою.
Але людожер не міг більше терпіти. Схопивши шкуру, він у кілька стрибків опинився біля джерела і набрав води сам. Коли чай був готовий і людожер втамував спрагу величезною кількістю води, розум його дещо прояснився, і він сказав суфію:
- Якщо ти й справді сильний, як ти мені показав, то чому ж тоді ти не зміг прорити канал швидше і рив його на годину по чайній ложці?
- Тому,- відповів майстер,- що ніяка справа не може бути зроблена належним чином чином без мінімальної витрати зусиль. Певні зусилля потрібні для всього. Ось і я затратив мінімум зусиль, необхідний для риття каналу. До того ж я знаю, що ти - істота, настільки прив'язана до своїх звичок, що все одно завжди будеш користуватися бичачою шкурою.

Примітка Ідріс Шаха.
Цю історію можна часто чути в чайханах Центральної Азії. Вона дуже нагадує європейські народні казки середніх віків. Справжній варіант її взято з Маджла - дервішської колекції, вперше записаної Нікаяті в XI столітті, як повідомляється наприкінці манускрипта. Але в тому вигляді, в якому історія наводиться тут, вона датується XVII століттям.

Ідріс Шах. Історії дервішів. Переклад на російську мову В. Максимова