Почавши шлях від джерела в далеких горах, річка оминула найрізноманітніші краєвиди і ландшафти сільської місцевості та досягла нарешті пісків пустелі. Вона спробувала було здолати цю перешкоду подібно до того, як долала всі інші, але незабаром переконалася, що в міру просування в глиб пісків води в ній залишається все менше і менше.
Не було жодного сумніву, що шлях її має пройти через пустелю; становище здавалося безвихідним. Але раптом таємничий голос, який начебто походив із самої пустелі, прошепотів їй:
- Вітер перетинає пустелю, і річка може перетнути її тим самим шляхом.
Річка заперечила, що вона лише метається в пісках і вбирається ними, вітер же може літати; саме тому йому нічого не варто перетнути пустелю.
- Тобі не перебратися через пустелю звичними, випробуваними способами - ти або зникнеш, або перетворишся на болото. Ти повинна віддатися на волю вітру; він доставить тебе до місця твого призначення.
- Але як же це можливо?
- Це можливо тільки в тому разі, якщо ти дозволиш вітру поглинути себе.
Ні, така пропозиція була неприйнятною для річки: ніхто й ніколи не поглинав її. І взагалі, вона не збиралася втрачати свою індивідуальність. Адже, раз втративши її, як вона зможе повернути її знову?..
- Вітер,- продовжував пісок,- саме тим і займається, що підхоплює воду, проносить її над пустелею і потім дає їй упасти знову. Падаючи у вигляді дощу, вода знову стає річкою.
- Але як я можу перевірити це?
- Це так, і, якщо ти не повіриш цьому, ти не зможеш стати нічим іншим, крім затхлої калюжі, і навіть на це підуть багато-багато років; але ж бути калюжею, погодься, далеко не те саме, що бути річкою.
- Але як я зможу залишитися тією ж самою річкою, що й сьогодні?
- Ти не зможеш залишитися колишньою ні в тому, ні в іншому випадку,- відповідав Переноситися і знову ставати річкою - це твоя сутність. Ти приймаєш за саму себе свою теперішню форму існування, тому що не знаєш, яка частина в тобі є сутнісною.
Тут щось відгукнулося в думках річки на ці слова. Неясно пригадалося їй стан, у якому чи то вона, чи то якась її частина - але чи насправді чи це було?..- уже перебувала в обіймах вітру. Вона згадала також - але чи згадала?..- що ця, хоч і не очевидна річ, цілком реальна, здійсненна. І річка здійнялася в доброзичливі обійми вітру, який легко й ніжно підхопив її і помчав далеко-далеко, за багато миль, де, досягнувши гірської вершини, обережно опустив униз. А оскільки в річки все ж були сумніви, вона запам'ятала і закарбувала в розумі подробиці цього досвіду більш докладно.
"Так, ось тепер я пізнала свою справжню сутність", - так розмірковувала річка.
Річка пізнавала, а піски шепотіли:
- Ми-то знаємо; адже день за днем це відбувається на наших очах, тому що з нас, пісків, і складається весь шлях - від берегів до самої до гори.
Ось тому-то й кажуть, що шлях, яким потоку життя судилося протриматись у своїй мандрівці, здійснюючи безперервність, записаний на піску.

Примітка Ідріс Шаха.
Ця прекрасна історія входить в усну традицію багатьох народів і майже постійно перебуває в обігу серед дервішів та їхніх учнів. Її було використано в "Містичній троянді з царського саду" сера Фер-факса Картрайта, опублікованій в Англії 1899 року. Справжній варіант належить Аваду Афіфі, тунісцю, який помер 1870 року.

Ідріс Шах. Історії дервішів. Переклад на російську мову В. Максимова